Присвячується
випускникам Фастівського ліцею №5,
які віддали своє життя,
захищаючи свободу і незалежність нашої України
Іван Ступак 10.02.1977 р. - 29.01.2015 р.
Володимир Очеретяний 28.06.1977 – 04.04.2016 р.
Андрій Нестеренко 25.10.1993 р. – 16.10.2016 р.
Євген Патичук 09.04.1994 р. – 07.03.2022 р.
Руслан Надточій 19.09.1983 р. – 24.07.2022 р.
Сергій Бурковський 05.05.1974 р. – 10.11.2022 р.
Артем Патинський 21.10.1993 р. – 21.09.2023 р.
Григорій Дяченко 19.06.1986 р. – 30.12.2023 р.
Максим Матвійчук 03.06.1980 р. – 30.12.2023 р.
Олександр Шульга 11.05.1981 р. – 29.04.2024 р.
Ігор Походзіло 19.10.1964 р. - …03.2024 р.
Юрій Ворошило 31.08.1976 р. – 01.09.2024 р.
Сергій Авраменко 28.11.1988 р. – 10.11.2024 р.
Василь Данюк 05.09.1983 р. – 30.11.2024 р.
Артем Луценко 03.12.1989 – 23.10.2025
- Іван Ступак 10.02.1977 - 29.01.2015
Іван Ступак
10.02.1977 - 29.01.2015
Ступак Іван Станіславович народився 10 лютого 1977 року в м. Фастів Київської області, в сім’ї лікарів.
В 1993 році закінчив 11 класів з золотою медаллю СШ № 5 м. Фастів, а в 1998 році закінчив Національний аграрний університет.
Вересень 1998 р. — листопад 1998 р. страховий агент Української пожежно-страхової компанії, листопад 1998 р. – березень 1999 р. економіст Київського заводу «Радар», березень 1999 р. – жовтень 1999 року економіст Київського обласного фінансового управління, жовтень 1999 р. – лютий 2014 року провідний спеціаліст, головний спеціаліст, начальник відділу, начальник управління Акціонерного банку «Брокбізнесбанк» м. Київ.
29 квітня 2014 року пішов добровольцем в 25-й батальйон територіальної оборони та з 30 липня 2014 року приймав безпосередню участь в АТО на сході країни, 31 липня 2014 р. пішов добровольцем на службу в Збройні сили України захищати Батьківщину від сепаратистів та окупантів лейтенантом в складі 2-ї роти 25 батальйону територіальної оборони «Київська Русь».
Під час бойових дій був двічі контужений, але лікувався, не залишаючи бойових позицій жодного разу.
29 січня 2015 року в бою під Вуглегірськом Дебальцевського району Донецької області протистоячи переважаючому чисельністю ворогу лейтенант Ступак Іван Станіславович будучи пораненим продовжував вести бій, загинув смертю хоробрих від кулі снайпера, похований на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища м. Фастів.
Рішенням сесії Фастівської міської ради № 1-LХХ-VІ від 03.09.2015 року Ступаку Івану Станіславовичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Фастова» (посмертно).
Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, “за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
На честь Ступака Івана Станіславовича в місті Фастів перейменовано вулицю Радянську (зараз – вул.І.Ступака), відкрито меморіальну дошку на ЗОШ І-ІІІ ст.№5, пам’ятну дошку на житловому будинку за адресою вул.І.Ступака (Радянська), 21.
Селище Красний Пахар Вуглегірської міськради Бахмутського району на Донеччині перейменовано на селище Ступакове на честь загиблого учасника АТО, лейтенанта Збройних сил України Івана Ступака.
У Івана Ступака залишилося двоє синів Андрій та Назар, які пишаються своїм батьком-патріотом.
« Є люди про яких говорять або тільки хороше, або тільки дуже хороше. Саме до таких належить і наш Іван Ступак.
Вперше я познайомилася з ним, коли вінг уже був десятикласником, а я — класним керівником цього класу. Як зараз пам'ятаю: біологічний кабінет, середній ряд, останній стіл, за яким сидів Ваня. Високий, стрункий, завжди усміхнений, веселий, з почуттям гумору.
Ваня вирізнявся з-поміж своїх однокласників: був відвертим, відкритим, прямим, не соромився запитувати про те, що його цікавило, завжди відстоював свою точку зору.
Найбільше мені імпонувало в ньому, що він ніколи не ховався за чужі спини, з гідністю відповідав зо свої вчинки, відстоював честь і справедливість.
Його любили та поважали в класі, дослухалися до його думки. Бо Ваня дійснобувсправжнім другом, вірним і відданим, з яким не страшно йти і в розвідку.
Добре навчався, закінчив школу із золотою медалью. Ніколи не забував своєї рідної школи.
Щороку приходив на традиційні зустрічі з випускниками, був одним із організаторів цих заходів. На одній із таких зустрічей підійшов до мене і сказав: «Вибачте нам за все, мені так соромно за деякі наші витівки»
Коли я дізналася, що Ваня добровільно пішов служити в АТО, не здивувалася, бо такі, як він, не могли зробити по іншому. Тому що він — справжній патріот: не на словах, а на ділі, як говорять.
Я пишаюся тим, що в мене був такий учень. Він загинув, захищаючи свою країну, нас із вами, він віддав своє життя, щоб ми могли спокійно ходтґити до школи, навчатися, займатися улюбленими справами.
Іван загинув, як герой, але він завжди буде жити в наших серцях, бо герої - не вмирають!»
Ніна Письменна, класний керівник
Рішенням Фастівської міської ради названа вулиця на честь Героя
На будинку, де проживав Іван, та на школі, де навчався встановлено меморіальні дошки
- Андрій Нестеренко 25.10.1993 – 16.10.2016
Андрій Нестеренко
25.10.1993 – 16.10.2016
«Любіть Україну!» - з таким закликом наймолодший АТОвець Фастова звертався до людей на своїй сторінці в соцмережах.
19 жовтня 2016 року Фастів прощався з Андрієм Нестеренком – молодим хлопчиною, єдиним сином у матері, відчайдушним захисником своєї Батьківщини. На Донбасі йому дали позивний «Нестор». А друзі і рідні звали хлопця Андрюша! Хто він? Як жив у мирний час? Які його захоплення і про що він мріяв?
Народився Нестеренко Андрій В’ячеславович у 25.10.1993 році. В 2008 році закінчив 9 класів Фастівської ЗОШ І-ІІІ ст.№5, в 2011 році – Фастівський центр професійно-технічної освіти за спеціальністю «електрогазозварник, рихтувальник кузовів». Після навчання працював на ТДВ «Електронагрівач» за спеціальністю.
Андрій завжди був патріотом рідної країни і тому не зміг залишатися осторонь подій, що розгорталися на сході України. Саме тому в 2015 році після закінчення строкової служби підписав контракт із Збройними силами України. Тоді ж і був відправлений в зону проведення бойових дій, де сумлінно ніс службу.
Загинув Андрій 16 жовтня 2016 року під час виконання службового обов’язку.
На майданчику перед Палацом культури 19 жовтня було людно і у повітрі вирував біль смутку, втрати та розпачу. Чому саме він? Адже не дожив 10-ти днів до свого 23-річчя. Чому саме Андрій? Він так хотів, жити, працювати, кохати, створити свою родину. Не судилося…
Як розповів двоюрідний брат загиблого Володимир Нестеренко Андрій –єдина дитина у матері. Командир Дмитро Барбошин теплими словами відгукувався про Андрія. Він служив в 11-му батальйоні “Київська Русь”, воював завзято і сміливо, не ховаючись від ворога за спинами товаришів. За це отримав «Подяку» від командування батальйону. Завжди ходив із радіоприймачем. Був «душею компанії», веселим та цікавим. 16-го жовтня мала бути ротація –виведення з «гарячої точки». Водій хотів вивернутися від обстрілів, але виїхав на мінне поле. Андрій тоді отримав серйозне поранення, від якого помер у лікарні, а інший АТОвець, 19–річний парубок декілька днів провів у реанімації –між життя та смертю.
Міцні духом чоловіки важко сприймають загибель товариша, бо вкарбували у свою пам'ять лише приємні спогади Андрія.
На похороні ледь трималися на ногах рідні та друзі молодого героя. І питали себе: ”Чому? Чому Андрюша?” Подруга дитинства Марія Яхимович розповіла, що хлопець дуже любив життя, свою родину, друзів, кохану дівчину Марію, з якою мріяв одружитися. Завжди був усміхненим, веселим.
Андрій мріяв гучно відсвяткувати своє 23-річчя…
На закладі освіти, де навчався Нестеренко Андрій встановлено меморіальну дошку
- Патичук Євгеній 09.04.1994-07.03.2022
Патичук Євгеній
09.04.1994-07.03.2022
Старший солдат Патичук Євгеній Вікторович, заступник командира бойової машини-навідник-оператор Гірсько-Штурмового відділення, Гірсько-Штурмового взводу, 3-ї Гірсько-Штурмової роти, здійснював бойове завдання та заходи з національної безпеки та оборони, відсічі і стримування збройної агресії рф проти України в складі 109-го окремого батальйону 10-ї окремої Гірсько-Штурмової бригади «Едельвейс» військової частини А3892 військової частини А4267.
З 2014р. під час вторгнення військ рф в Україну, Патичук Євгеній Вікторович завжди успішно виконував бойові завдання. Впродовж військової служби нагороджений відзнаками Президента України: «Учасник АТО», «За участь в Антитерористичній Операції», «За взірцевість у військовій службі». У результаті наступального бою на підступах до Києва в ході бойових дій з рашистами 07.03.2022р. отримав поранення несумісні із життям.
Указом Президента України №269/2023 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старший солдат Патичук Євгеній нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)
Нагороджений медаллю «Почесний громадянин м.Фастів» (посмертно)
Патичук Євгеній народився 9 квітня 1994р. в місті Фастів. Євгеній був доброю, щирою, сміливою, надійною, справедливою та відданою людиною. Можна було не сумніватися, що він завжди першим, при потребі, прийде на допомогу. Ці риси відрізняли його і у військовому житті. В тяжких боях, ризикуючи своїм життям, він евакуйовував поранених та забирав загиблих побратимів із поля бою.
Навчався Євгеній в Фастівській школі №5. Де і зустрів свою майбутню дружину-однокласницю Наталію.
В 2009р. померла мама Євгенія. В цей час Женя перевівся навчатися до Київського обласного ліцею-інтернату фізичної культури і спорту, де захопився баскетболом. Але згодом, через два роки, він повернувся до Фастівської школи в 10 клас.
Після закінчення школи у 2012 році, не чекаючи повістки, Євгеній добровільно пішов у військкомат, він мав велике бажання стати військовим. Після строкової служби в Окремому Президентському полку України продовжив службу вже за контрактом.
З перших днів війни свідомо став на захист своєї держави.
2015р. Євгеній та Наталія одружилися. А в 2016р. у подружжя народилася чудова донечка Ліана.
У 2017р. Євгеній брав участь в АТО. А 10-го лютого 2021р. оформився на контрактну службу в 109-й окремий батальйон 10-ї окремої Гірсько-Штурмової бригади «Едельвейс».
За майже десятирічний період служби, Євгеній став професійним військовим. Він освоїв багато спеціальностей: стрільця-гранатометника, кулеметника, артилериста, навідника-оператора БМПта інші.
24 лютого, на початку повномасштабного вторгнення рф, Євгеній перебував на кордоні з Білоруссю. Невдовзі, Женя разом зі своєю 10-ю окремою Гірсько-Штурмовою бригадою «Едельвейс», вирушили обороняти Київщину.
07.03.2022р. Євгенія БМП рухалась в колоні першою, він був заступником командира бойової машини-навідник-оператор. У результаті наступального, нерівного та запеклого бою в селі Слобода-Кухарська, Київської області, під час шквального вогню противника із засідки, зокрема, із замаскованих рашистських танків, Женя, залишився в БМП один, став прикривати відхід побратимів. Євгенія гармата не затихала, допоки по його БМП, з близької вже відстані, не влучив рашистський танк.
Євгеній загинув Героїчно, зберігши в останньому для нього бою життя своїм побратимам.
Герой Євгеній Патичук похований на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища м.Фастів
ЗАГИНУЛИ, ВИЗВОЛЯЮЧИ ПОЛІСЬКИЙ КРАЙ
Матеріали до майбутньої книги
Павло СМОВЖ
Причетність Наталії Патичук до особового складу 109-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» під час боїв на території нашої Іванківської громади я зрозумів по її коментарях до своїх розповідей про полеглих у березні 2022 року воїнів. Написав їй і ми стали спілкуватися.
Жінка попросила, щоб зачекав з публікацією про її чоловіка Євгенія Вікторовича Патичука, який загинув 7 березня 2022 р. у селі Слобода-Кухарська.
«Зараз я збираю всі документи про загибель Євгенія, - писала Наталія, - та вирішую з командуванням військової частини питання про його посмертне нагородження. Для мене, для доньки, для нащадків це дуже важливо: правдива розповідь про нашого чоловіка та батька Патичука Євгенія, який героїчно поліг на полі бою, захищаючи Україну! І його нагорода для нас – це принципово!..».
І ось, нарешті, Наталія надіслала спогади про свого чоловіка, написані власноруч. Я майже не редагував текст: вважаю, що так буде краще – з перших вуст.
«Я ДОБРЕ ЗНАЮ: ПО-ІНШОМУ ВІН ПРОСТОНЕ МІГ!..
…Писала довго, болюче і ще раз проживала... Писала найважливіше для мене, для нашої доньки і для нашого Героя Жені. Усі полеглі Герої, які загинули в тому тяжкому бою, отримали нагороди, а Женя, який заслуговує на вищу нагороду, тільки нещодавно представлений до неї…
В офіційному повідомленні, надісланому мені 19 березня 2022 року, зазначалося, що старший солдат Патичук Євгеній Вікторович (09.04.1994 - 07.03.2022рр.), заступник командира бойової машини, навідник-оператор БМП, успішно виконував бойове завдання у складі військової частини А3892 військової частини А4267, завдаючи ворогу значних втрат. Під час наступального бою на рашистів 07.03.2022 р. Отримав поранення, несумісні з життям.
А ще зазначалося, що він зник безвісти й представлений до державної нагороди.
… Свого мужнього, надійного, принципового чоловіка, професійного воїна Євгенія я знала ще з 5-го классу школи: ми були однокласниками. Навчалися в Фастівській школі № 5. З того часу не розлучалися.
З роками я стала ще більше захоплюватися рисами характеру свого майбутнього чоловіка. Зокрема, такими як сміливість, рішучість і, разом з тим, відданість.
Женя був людиною з великим серцем: можна було не сумніватися, що він завжди першим прийде при потребі на допомогу. Мав загострене почуття справедливості. Ці риси відрізняли його і у військовому житті. В тяжких боях, ризикуючи своїм життям, він евакуював поранених та забирав загиблих побратимів з поля бою.
Коли Жені було 15 років, померла найрідніша йому людина- мама. В цей період він перевівся навчатися до Київського обласного ліцею-інтернату фізичної культури і спорту, де захопився баскетболом. Педколектив ліцею-інтернату з вдячністю і великою шаною згадує тепер свого Героя-випускника. Але згодом, через два роки, Женя повернувся до рідної школи, в 10 клас.
Після її закінчення в 2012 році, не чекаючи повістки, добровільно пішов у військкомат: він мав велике бажання стати військовим. Тож після строкової служби в Окремому Президентському полку України там же продовжив службу за контрактом.
З перших днів війни свідомо став на захист своєї держави.
У 2015 році ми одружилися, а через рік у нас народилася чудова донечка Ліана.
У 2017 р. брав участь в АТО. А 10 лютого 2021 р. разом з кількома товаришами по службі з Президентського полку оформився на контрактну службу в 109-й окремий батальйон 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".
За 10-річний період служби з солдата-строковика Женя став професійним військовим. Він освоїв багато спеціальностей: стрільця-гранатометника, кулеметника, артилериста, навідника-оператора БМП та інші. Використовуючи набуті вміння у зоні бойових дій, Євгеній завжди успішно виконував усі поставлені перед ним завдання.
Мені часто телефонують його побратими. Й, незмовляючись, кажуть: "Женя був дуже надійним товаришем, для нас було честю з ним служити".
24.02.2022 р., коли почалось повномасштабне вторгнення рашистів, їхня військова частина перебувала на кордоні з Білоруссю. З того часу ми постійно були на зв'язку, не зважаючи на час доби.
Женя, розмовляючи з донькою, запевняв: "Все буде добре, нічого не бійся, тато скоро приїде". Він постійно турбувався за нас з донькою, знаючи, що ми знаходимось під обстрілами. Писав мені повідомлення: "Я жалкую, що не біля вас і що не можу вас захистити…".
Невдовзі у телефонній розмові повідомив: "Я їду додому, до нас додому…". Тобто, дав мені зрозуміти, що їде обороняти Київщину.
Поки булла можливість, ми з ним постійно підтримували зв'язок.
5 березня, зателефонувавши, попередив, щоб я не хвилювалася: "Пару днів буду в місці, де не буде зв'язку. Не переймайся за мене: у мене зброя, техніка, побратими поруч. Це я за вас хвилююся. Але все буде добре. Треба закінчувати війну. Коли буде зв'язок, відразу тобі зателефоную…".
Через деякий час мій рідний знову зателефонував. Просив у мене пробачення за все, що було, можливо, не так… Казав, що дуже любить нас з донькою. Запевняв, що все буде добре. Але, на всякий випадок, сказав про те, що маю робити, якщо раптом його не стане...
Я відповіла, що ми теж з донькою дуже любимо його, віримо в Перемогу та чекаємо нашого рідного Героя. І пообіцяла в будь-якому разі виконати всі його бажання…
Того ж вечора Женя перерахував усі кошти зі своєї банківської картки на мій рахунок. Відповівши, що вони йому непотрібні…
Це була наша остання розмова, якою я булла дуже стривожена. В наступні дні зв'язку з Женею більше не було.
Тоді я почала бити тривогу. З його військової частини повідомили, що там, де він перебуває, зовсім немає зв'язку. Запевняли, що не потрібно хвилюватися, що коли буде якась інформація, вони мене сповістять.
Я телефонувала і писала всім його побратимам з надією дізнатися хоч щось про Женю. Через деякий час один з побратимів, який теж брав участь в тому бою і бачив все на власні очі, повідомив мене: "Женя, один з небагатьох, хто стріляв у тому бою до останнього. Він загинув героїчно"…
Я розуміла, що йдев ійна, що будуть втрати, але не могла повірити в почуте... Тому, не чекаючи офіційної інформації, розпочала власні пошуки свого чоловіка та батька нашої малолітньо їдоньки.
З допомогою поліції, військових, волонтерів, місцевих жителів Іванківщини та побратимів, які вижили в тому тяжкому бою, мені вдалося відразу, після вигнання рашистів з території Київщини, потрапити на місце того бою й покроково пройти у пошуках свого чоловіка весь відрізок маршруту, яким вони рухались біля Слободи Кухарської.
Пощастило, що 10-та бригада ще дислокувалась на Іванківщині. Завдяки цьому в мене булла можливість особисто поспілкуватися з командирами та Женіними побратимами, дізнатися обставини останнього для нього бою та загибелімого Героя.
...Це був наступальний бій. При під'їзді до місця розташування ворога наші воїни спішилися і йшли за бронею БМП. В яки хзалишалися тільки механіки-водії та оператори-навідники. Проте під час шквального вогню противника із засідки, зокрема, із замаскованих танків, механік-водій Женіно їмашини, що рухалась в колоні першою, покинув її… А от мій чоловік, залишившись в БМП один, не зробив цього, а став прикривати відхід побратимів. Машина рухалась на зустріч ворогу сама, без управління, але його гармата не затихала. Допоки в неї не влучив прямою наводкою з близької вже відстані рашистський танк...
Смерть Жені булла миттєвою…
Багато побратимів завдячують йому своїми збереженими життями. Дехто підходив до мене й прямо казав: " Я залишився живим завдяки Жені!.. ". І це так: він не залишив свою БМП і прикривав їх до останнього.
Я добре знаю: по-іншом увін просто не міг!..
В результаті своїх пошуків біля Слободи Кухарської я побачила там рештки знищеної машини, навіть знайшла деякі особисті його речі. Пізніше, уже в моргу, опізнала обгоріле тіло свого чоловіка. Хоча перед тим дехто казав мені, що Женя повністю згорів у своїй розтрощеній снарядом БМП...
Я неодноразов оїздила в морг, куди доправили тіло мого рідненького, але довго не могла звідти забрати. Бо треба було чекати ДНК-експертизу. Згодом співпадіння результатів аналізі вЖеніного ДНК з ДНК нашої доньки булозафіксовано офіційно. Тож сповіщення про смерть надійшло мені аж 11.10.2022.
Дякуючи всім небайдужим, які допомогли мені потрапити на місце того бою та прискорити встановлення особи чоловіка й батька, ми з Ліаночкою, рідними, близькими та друзями отримал измогу попрощатися, віддати належну шану та гідно поховати нашого Героя на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища міста Фастів лише 18 жовтня 2022 року.
…Про свого мужнього чоловіка я можу розповідати безкінечно!
Ми з донечкою дуже ним пишаємось!
Своїм вчинком він заслуговує на найвищу нагороду!
Я поховала тіло свого Героя, але мій Женя завжди зі мною!
- Рслан Надточій 19.09.1983 – 24.07.2022
Руслан Павлович народився 19 вересня 1983 року.
Захищав рідну землю під час повномасштабного вторгнення росії. Загинув у наслідок обстрілів ворожими РЗСО «Град».
24 лютого 2022 р. в Україні розпочалася повномаcштабна війна. У житті Руслана Надточія настав новий період, захищати родину, своїх близьких, рідних, свою Землю! З перших днів він , як справжній громадянин своєї держави пішов у Сили ТрО ЗСУ. 17 березня 2022 р. вступив до лав ЗСУ на посаду “Стрільця”. 24.липня 2022 р. знаходився в місцях запеклих боїв на сході України, де отримав поранення, не сумісне з життям.
«Вдома на Руслана чекала дружина Анастасія, син Тимур та мама Тамара.
Розділяємо з родиною біль втрати. Не пробачимо ворогові жодної загубленої душі. Вічна пам’ять та вічна слава Герою.
Поховали Захисника на Алеї Слави, що на Інтернаціональному кладовищі» – йдеться в дописі.
Попрощатися з загиблим Русланом прийшло сотні місцевих жителів. Багато хто був особисто з ним знайомий, адже військовий був дуже хорошою людиною.
Давайте будемо пам’ятати кожного загиблого Героя, адже такі як Руслан Надточій ціною власного життя виборюють для нас свободу.
"У Григорія Григоровича залишилася дружина Юлія, діти Владислава та Нікіта, батьки та рідні. Поділяємо з родиною біль втрати. Не пробачимо ворогові жодної загубленої душі", – наголосили в міськраді.
- Сергій Бурковський 05.05.1974-03.11.2022
Сергій Бурковський
05.05.1974-03.11.2022
Бурковський Сергій Анатолійович народився 05 травня 1974 року у с.Дорогинка, закінчив Фастівську ЗОШ №5. Працював у ТОВ “Каменяр”. Одружився в 2004 році. Був чудовим та турботливим чоловіком, татом двох діток: 17-річного Максима та 4-річної Марії.
З першого дня повномасштабного вторгнення записався до лав територіальної оборони – знав, що має боронити рідний край від ворога. З часом виконував бойові завдання на сході країни.
Загинув 3 листопада на Донеччині, до останнього подиху боронячи рідну землю
- Артем Патинський 21.10.1993-21.09.2023
Артем Патинський
21.10.1993-21.09.2023
З початку повномасштабного вторгнення росії Артем Патинський став на захист Батьківщини. Солдат був навідником 3 десантно-штурмового відділення 3 десантно-штурмового взводу 2 десантно-штурмової роти 2 десантно-штурмового батальйону. Його досвід був дуже цінним, адже Артем з 2019 року служив за контрактом у війську.
Захисник народився 21 жовтня 1993 року в Фастові на Київщині. Закінчив ЗОШ №5, пізніше вивчився на кухаря в училищі у Києві. Працював за спеціальністю. Але потім все змінилось — і він став військовим.
Вже під час війни чоловік одружився, у Серафими та Артема народився синочок Марк.
21 вересня, під час виконання бойового завдання, виявивши мужність і стійкість, Артем Патинський загинув.
«У чоловіка залишилася назавжди згорьована родина; дідусь та бабуся, мама Олена Миколаївна, батько, сестра, дружина Серафима та дітки», — розповідають у Фастівській громаді.
Земляки розділяють з рідними біль втрати.
«Не пробачимо ворогові жодної загубленої душі», — запевняють фастівчани.
- Григорій Д’яченко 19.06.1986 – 30.12.2023
19.06.1986 – 30.12.2023
Григорій Григорович був помічником гранатометника. Помер у Головному військово-медичному клінічному центрі Державної прикордонної служби України помер після тривалого лікування у наслідок важкого поранення
Григорій народився 19 червня 1986 року в Фастові. Після школи навчався в Інституті інноваційних технологій та землевпорядкування при НАУ на факультеті картографії, геодезії та землевпорядкування.
Працював Г. Д’яченко у Державній екологічній інспекції у Київській області, виконував обов’язки начальника відділу екологічного контролю на кордоні. За сумлінну працю отримав срібну відзнаку відголови Митної служби України "За сприяння митній службі України". Пізніше обіймав посаду інженера з охорони навколишнього природного середовища в ТОВ "Еко-Втор" (місто Фастів).
"У березні 2023 року став до лав Збройних сил України на посаду інспектора прикордонної служби 3 категорії – помічник гранатометника", – додали в міськраді.
Григорій Д’яченко воював на Бахмутському напрямку, згодом на кордоні Харківської області, де і отримав поранення ніг у листопаді 2023 року. 30 грудня після тривалого лікування та отриманих ускладнень від поранення Герой помер у Головному військово-медичномуклінічномуцентріДержавноїприкордонноїслужбиУкраїни
- Максим Матвійчук 03.06.1980 - 30.12.2023
Максим Матвійчук
03.06.1980 - 30.12.2023
Матвійчук Максим Володимирович народився 3 червня 1980 року в м. Конотоп. З 1982 року проживав в Фастові в багатодітній родині Софії та Володимира, загальну середню освіту отримав в ЗОШ №5. Після закінчення школи навчався в ПТУ №18 м.Фастова.
З 1998 проходив військову службі в навчальному центрі ”Десна”, де отримав звання молодшого сержанта. Після закінчення служби працював на підприємстві “Юнівест Маркетинг” налагоджувальником машин де показував свій високий професіоналізм, пропрацювавши там більше 20 років.
На початку широкомасштабного вторгнення вступив до лав Збройних сил України, щоб захищати рідну землю. Був навідником-оператором розвідувального взводу розвідувальної роти. До останнього подиху був вірний присязі та Українському Народу. 30 грудня 2023 року під час виконання бойового завдання загинув на Харківщині.
Максима назавжди запам’ятають як люблячого батька, хорошого сина, гарного брата, вірного друга, чудового кума та чесну людину. Макс був завжди позитивним , дружнім та безвідмовно приходив на допомогу.
Поховали Героя на Інтернаціональному кладовищі в м.Фастові на Алеї Слави.
Із сумом у серцях залишилися батько, син, донька та брати.
Вічна пам’ять та вічна слава Герою.
- Олександр Шульга 11.05.1981-29.04.2024
Олександр Шульга
11.05.1981-29.04.2024
Шульга Олександр Олегович народився 11 травня 1981 році в м. Фастів. Навчався в ЗОШ №5. Після школи отримав фах помічника машиніста у професійно-технічному училищі №17 м.Києва, а 2007 року – диплом про вищу освіту за спеціальністю «електричний транспорт», здобувши кваліфікацію інженера-електромеханіка у Київському університеті економіки і технологій транспорту.
З 1998 року працював на Укрзалізниці, пройшов трудовий шлях від помічника машиніста електропоїзда до інженера приймальника локомотивів ПЗЗ.
За покликанням душі Олександр був музикантом, мав багато друзів, та, звісно, планів на подальше життя.
Однак, коли нога ворога ступила на Київщину, Олександр одним з перших став на захист рідного краю та України. Вступив до лав Територіальної оборони 208 батальйону. Займав посаду молодшого сержанта, був командиром стрілецького відділення.
Загинув Олександр 29 квітня 2024 року на Донеччині внаслідок штурмових дій регулярними військами ворога.
- Походзіло Ігор Васильович 19.10.1964 - …03.2024
Походзіло Ігор Васильович
19.10.1964 - …03.2024
Після двох років перебування у російському полоні, орієнтовно у березні 2024 року загинув Походзіло Ігор Васильович, полковник СБУ. Людина з великою літери, Ігор Васильович був безвідмовною людиною. Він міг о другій годині ночі виїхати в інший куточок України, щоб допомогти другу чи товаришу, який потрапив у скрутне становище.
Ігор завжди мав активну громадянську позицію, був щирим патріотом України, мав гарні організаторські здібності та був лідером. Відзначався високим інтелектом і разом з тим мав неабияке почуття емпатії.
Походзіло Ігор Васильович народився 19 жовтня 1964 року у місті Фастові. З золотою медаллю закінчив Фастівську ЗОШ 5. Був з династії учителів, тому цим і визначивсявибір професії. Вступив на навчання до Київського педагогічного університету ім. Горького ( УПУім. Драгоманова), на фізико-математичний факультет. Був активістом, нагороджений знаком "За відмінне навчання". Після закінчення вузу працювавв чителем у школі і на кафедрі методики викладання фізики педінституту.
Але з дитинства його приваблювала інша стихія. Прадід був офіцером, а Ігор завжди мріяв бути схожим на нього. Тому в подальшому змінив свою діяльність і став служити в СБУ.
ІгорВасильович мав звання полковника СБУ, працював на керівних посадах у центральному апараті. Для нього завжди на першому місті були інтересиУкраїнської держави, її незалежності та добробуту народу України .Після виходу на пенсію працював у інших державних структурах, зокрема, на керівних посадах у Державніймитній службі.
Похований Походзіло Ігор Васильович на Байковому кладовищі у м. Києві
- Юрій Ворошило 31.08.1976 - 01.09.2024
Юрій Ворошило
31.08.1976 - 01.09.2024
Народився Юрій Володимирович 31 серпня 1976 року у Фастові. Навчався в школі №5. Закінчив Фастівське училище. Після навчання пройшов службу в м. Саки та отримав звання старшого матроса.
Працював охоронцем ТОВ «Альфа-Щит», потім комірником на ТОВ «Аміда Плюс», а з 2013 року – на підприємстві «Пивоварня Зіберта».
8 грудня 2022 року був призваний на військову службу, спочатку був на посаді старшого солдата 72 бригади, пізніше був переведений до 44ї бригади, Чернігівнища. Службу проходив на Харківщині.
Юрій був чуйним, добрим, відповідальним. Завжди приходив на допомогу. На роботі, серед друзів та в родині користувався авторитетом.
Пішов з життя військовослужбовець 01 вересня 2024 року.
- Сергій Авраменко 28.11.1978 - 10.11.2024
Сергій Авраменко
28.11.1978 - 10.11.2024
Народився Сергій Миколайович 28 листопада 1978 року у Фастові. Закінчив Фастівську загальноосвітню школу №5, пізніше було навчання у Фастівському професійно-технічному училищі за фахом «слюсар-ремонтник».
З 1995 року чоловік працював у Моторвагонному депо м.Фастова.
З 2014 року брав участь в АТО на Донецькому напрямку.У квітні 2024 року Сергій Авраменко був призваний до лав Збройних Сил України.
29 серпня 2024 року Сергій Миколайович отримав вибухову травму поблизу Вугледара на Донецькому напрямку.
Після травмування, Герой знаходився на реабілітації.
10 листопада 2024 року серце Захисника зупинилося.- Василь Данюк 05.09.1983 - 30.11.2024
Василь Данюк
05.09.1983 - 30.11.2024
Василь Валентинович Данюк народився 5 вересня 1983 року у Фастові, закінчив середню школу №5. Далі, було навчання в Фастівському ПТУ, де Василь отримав професію бухгалтера.
Вищу освіту чоловік здобував у Білоцерківському аграрному університеті на економічному факультеті (цьогоріч Герой вступив туди ж на магістратуру, яку закінчити, на жаль, не встиг).
У студентські роки Василь Данюк працював на Фастівській швейній фабриці, потім на будівництві в Києві, пізніше у Фастівському ліцеї-інтернаті завгоспом, але з часом, знову повернувся на будівництво.
З початком повномасштабного вторгнення чоловік пішов в ТРО добровольцем.
17 грудня 2022 був призваний на службу Фастівським РТЦК та СП Київської області.
У Збройних Силах України Василь Валентинович був на посаді «навідника» на Ізюмському напрямку, пізніше його внесли до списків військових, які будуть проходити додаткове навчання.
16 вересня 2023 року чоловік закінчив навчання за програмою зборів з сержантським складом з подальшим присвоєнням військового звання «молодший лейтенант» і призначенням на посади осіб офіцерського складу. Далі – було навчання вже в Німеччині.
27 грудня 2023 року Василь Данюк року отримав звання «Учасник бойових дій» та посвідчення з медаллю, після чого повернувся до виконання бойових завдань у званні старшого солдата на посаду старшого механіка-водія самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону.
Загинув Василь Валентинович 30 листопада 2024 року виконуючи військовий обовʼязок на Донеччині.
- Євгеній Свірський 02.06.1970-20.05.2024
Євгеній Свірський
02.06.1970-20.05.2024
Євгеній Олександрович Свірський народився 2 червня 1970 року у Фастові. Закінчив Фастівську школу №5, далі вступив до 17 училища залізничників, працював в Моторвагонному депо рідного міста. Пройшов шлях від слюсаря з ремонту електропоїздів до машиніста електропотяга.
У 2007 році Євгеній Олександрович здобув повну вищу освіту у Київському університеті економіки і технологій транспорту за спеціальністю «інженер-електромеханік». Подальший трудовий шлях продовжив в УЗШК.
З початку повномасштабного вторгнення Захисник долучився до лав 208 батальйону в якості бойового медика стрілецького взводу 1 стрілецької роти у званні молодшого сержанта.
Захищаючи країну від ворога, отримав медаль «Незламним героям російсько-українськоївійни» за оборону Лисичанська.
Пізніше Євгеній Свірськийбув переведений до 114 бригадина посаду бойового медика стрілецького взводу.Захисник був люблячим чоловіком та батьком. Його поважали та любили в родині, шанували на роботі й на службі.
Загинув Євгеній Свірський 20 травня 2024 року внаслідок штурмових дій військами ворога на Донеччині
- Артем Луценко 03.12.1989 – 23.10.2025
Артем Луценко
03.12.1989 – 23.10.2025
Луценко Артем Михайлович народився 3 грудня 1989 року у містіФастів. Навчався у школі №5. З дитинствабувактивним, життєрадісним і товариським хлопцем, займався футболом, мав багатодрузів, любив риболовлю та відпочинок на природі.
Працювавсумлінно та цілеспрямовано, займавсяприватнимпідприємництвом. Відзначавсявідповідальністю, щирістю та добримставленням до людей. Для ріднихзалишивсятурботливимсином і братом, для дітей — прикладом люблячого батька.
З першихднівповномасштабноговторгнення Артем став на захистУкраїни. Служив оператором безпілотнихлітальнихапаратів у складі 65-ї окремоїмеханізованоїбригади, 2-го механізованогобатальйону, де проявив відвагу, рішучість і професіоналізм. Постійновдосконалювавсвоїнавички, навчавпобратимів і був для них прикладом мужності та відповідальності.
За відвагу та сумлінневиконаннявійськовогообов’язкунагороджений:
• Відзнакою Президента України «За оборону України»,
• Відзнакою «Козацькийхрест за бойові заслуги»,
• Пам’ятним знаком 65 окремоїмеханізованоїбригади — за зразковевиконанняобов’язкуіззахистуУкраїни, їїцілісності та недоторканності.
• Та звичайно мав статус учасникабойовихдій та ветерана війни.23 жовтня 2025 року загинув на запоріжськомунапрямку, залишивши по собі добру пам’ять, любов і щируповагувсіх, хтойого знав.
